ОЧЕРЕТЯНІ РОЗБИШАКИ

Доброго дня , конкурсанти і їхні батьки!

На скриньку  Конкурсу “У пошуках літературних талантів” надійшло вже чимало листів. Ось хочемо познайомити вас з авторкою дивовижних казочок.       

 

 

Аліса Герман

 

 

ОЧЕРЕТЯНІ РОЗБИШАКИ

 

 

Привіт, дітлахи!

Я написала цю книгу про життя на болоті.

Знаю, знаю, що ви уявляєте собі бридких жаб,

кусючих комарів, огидних п’явок… Але, коли

поринете у мій дивовижний очерет, ви одразу

зрозумієте, що там не так вже і погано, а дуже

цікаво та весело…

 

 

 

ЧУДОВА НОВИНА

Це було одного чудесного сонячного ранку. Маленький ставок посеред лісу почав перетворюватись у цмоковину. Він весь-увесь поріс очеретом. Навколо стояла суцільна тиша… Тільки жабеня – поштар Жужа та велика сім’я черепах вже прокинулись. Сонечко ласкаво припікало і каламутна водичка в болоті була спокійна. Вона яскраво поблискувала, наче підморгувала навколишнім.

Поважна стара черепаха Чуча вже отримала свіжу газету і, як зазвичай, почала її читати зі своїми улюбленими онуками. Сторінка за сторінкою вони перегортали свіжі «Очеретяні новини», які кожного ранку приносило їм веселе, зелене жабеня Жужа. Сьогодні у газеті писали таке:

«… В очереті святкували День народження жабки Кваки. Жителі болота принесли багато чудових подарунків. Але були й такі, що забули привітати Кваку, однак з’їсти більш за всіх тушкованих комарів вони не забули… Свято закінчилося чарівним повітряним польотом на очеретяному пусі. Переглянути усі фото та відео можливо в Інтернеті…»

«…Увага! Увага! В очереті цієї неділі відбудеться святковий ярмарок. У продажі: вередливі рибки, свіжі п’явки, модні буси із рожевих камінців, гарні пишні букети із жабенят та очерету… Беріть побільше грошей і великі торби…»

Та нарешті, чудова новина:

«… Сьогодні до нашого болота прилітає дивовижна птаха з Києва на ім’я Крапля. Чапля збирається представити свою художню виставку, на якій будуть чудові пейзажі, гарні портрети та смачні натюрморти. Жителі очерету мають нагоду вже сьогодні записатися на майстер-клас із живопису та відвідати неймовірно смачний  фуршет.

МЕНЮ ФУРШЕТУ (склав жабеня-повар Гуля):

1. тушковані дощові черв’яки,
2. шашлик із кусючих комарів,
3. пюре із неслухняних метеликів,
4. суп із огидних п’явок,
5. а на солодке очікується желе із мухи – вередухи та ще багато смачного.

Приходьте на виставку завтра о 17:00».

Отже, коли старенька дочитала свою газету, вона непомітно задрімала… А її онуки – черепашата одразу побігли (ну ви ж знаєте, як черепахи «швидко» бігають) до Краплі записуватися на майстер-клас…

БОБРИ

 

У той самий час, коли черепаха Чуча заснула, на болоті з’явилася сім’я бобрів…

Ця весела та дружна сім`я була невеличка: татко Бобрович, матуся Гарнюня та маленький синочок бобрик Боря.

Тато Бобрович був великий, вбраний у темно коричневу шубку. Він мав міцні зуби, якими користувався як на роботі, так і вдома повсякчас. Бобер був хитренький та полюбляв попоїсти. Причому це відбувалося тоді, коли усе бобрине сімейство ще міцно спало.

Гарнюня була дуже добра і мила бобриха. Вона любила себе прикрашати. Завжди носила модні речі. Наприклад, сьогодні вона вбралася у модний беретик із квіткою (це була ромашка). Маму завжди уся маленька родина чекала, коли збиралася на роботу. Бобриха дуже довго чепурилася і фарбувалася, як на свято.

Треба сказати, що Боря не полюбляв раненько прокидатися, та ще й працювати. Він був лінивий і вередливий. Увесь час гратися і нічого не робити – ось його улюблена справа!

Так і цього сонячного ранку, Бобрович прокинувся першим і пішов смачно поїсти:

• Хрр..Хрр… Поки усі сплять, загляну в комірчину… Ги-ги-ги…

Він відкрив двері у велику темну прохолодну комірку, де зберігалася уся бобрина їжа. Бобрович окинув сонним оком приміщення комірки. Добряче пригледівся. Зупинив погляд на смачненькому… Він зробив собі два, або три, а може й більше (точну кількість він не пам’ятає, бо був дуже сонний) бутербродів із запашної верби та соку зеленої свіжої трави.

Добряче поснідавши, татко почув, характерний звук, що лунав з коридору їх хатини: «Хрищ-щ-щ, Хрищ-щ-щ..». Він точно знав, що то матуся Гарнюня вже прокинулася і розчісувала свою скуйовджену за ніч шерсть.

«Вона ще довго збиратиметься» – подумав Бобрович. Він пішов до кімнати сина, подивитися чи прокинувся бобрик. Боря намагався дрімати, але активно примружував очі, бо у вікно бив промінь ранкового сонця…

Бобович порозмислив та знов пішов перевірити комірку. Там його велика кігтиста лапа якось сама потягнулася до свіжого салату… Його Бобрович із превеликим задоволенням з’їв.

«Хрр… Хрр… Смачненько! Ги-ги-ги…» – подумав тато і знов пішов до Гарнюні. Дивиться, а вона ще фарбується. Тоді він попрямував до кімнати сина, який ще спить, або прикидається…

Татко вирішив не гаяти часу та знов піти і перевірити комірчину…

– Хрр… Хрр… Можливо там ще є якісь смаколики, які я не помітив?

На цей раз до його лап потрапив глечик каші із комишу. Дивним чином глечик став порожнім…

Тоді Бобрович у третій раз пішов перевірити, чи зібралися його рідні до роботи. Бобриха ще робила собі гарну зачіску. Малий все ще ніжився у тепленькому ліжечку.

– Що ж це таке? Хрр… Хрр… Чому вони ще не зібралися? Мені знов прийдеться чимось зайнятися…

Тато рішуче попрямував до поживної комірки, щоб остаточно перевірити її вміст. Роздивившись своїми великими темними очима, він не повірив… Їх комірка була повністю спустошена. Там не знайдеш навіть і травички… Бобрович подумав: «Хм!… Де поділася уся наша їжа? Так і не напасемося! Хрр… Хрр… Мабуть вже пора йти на роботу». Тато швидко підійшов до Гарнюні й сказав:

– Хрр… Хрр… Досить вже збиратися! Пішли працювати. Треба дерево відшукати, домівку добудувати і комірку заповнювати.

Тато заходився будити й сина:

– Ой, синочок, у нас пропала уся їжа! Хрр… Хрр… Хтось нашу комірку обчистив….

– Ой, лифенько, татко! – вигукнув, підскочивши з ліжка Боря  (бобрик  завжди казав ф замість ш)… А собі подумав так: «Треба йти на пофуки їжі, бо голодним мені не дуже спиться. Краще спати ситим, ніж з порожнім флунком!».

Ось так сім’я бобрів зустрічала кожен свій ранок. І ніхто, крім татка, не міг зрозуміти, що ж коїться кожен ранок у їхній комірці…

Так от, сім’я борів вирушила на пошуки. Йшли вони повз очерет широкою піщаною доріжкою. Поряд спокійно рухалася каламутна вода. Тихенько ворушилися комиші.

Раптом вони натрапили на гарне величезне візерункове дерево. Воно ідеально підходило для добудови їх домівки. Бобри швидко взялися його обробляти. Своїми міцними, білими та великими зубами тваринки працювали немов сокирою. Гучно та рівно обрубували гілки, примовляючи:

• Хрр… Хрр… Яке дерево! Це те, що треба! – казав Бобрович.
• Ой, ой, ой! Моя квіточка зімнеться, моя зачіска скуйовдиться! Потихеньку, помаленьку… – казала Гарнюня.
• Скоріфе!!! Скоріфе!!! В мене вже зуби зафаталися… Я вже втомився! – схлипував Боря.

Нарешті дерево піддалося та голосно впало.  Маківкою дерево грюкнулося у болото. Пустило хвилі. Стару черепаху Чучу, яка хропіла у багнюці, занесло на середину дерева. Бобри підняли його та понесли собі у домівку, нічого не підозрюючи…

Вийшло так, що Борі дістався найтовстіший шматок дерева. Він перелякано та насуплено рухався по доріжці. Ледь-ледь ворушив своїми маленькими лапками (не забувайте, що він ще не поснідав).

• Фо це робиться? Чому мені дістався такий фматок дерева? Фо за футки? Я ж ще маленький… – жалібно ревів Боря.

Його ніхто не чув. Бобрович весело підстрибував (хоча мав повний набитий живіт). Він ніс найтоншу частину гарного дерева.

• Хрр… Хрр… Дерево велике, а нести так легко!!! – казав тато.

Матуся однією лапкою несла середину дерева, іншою увесь час поправляла свій беретик.

– Ой, ой, ой. За цією дерев’якою   не видно мого беретика. Ніхто не побачить, яка красива квітка на ньому сьогодні!  – вередувала Гарнюня.

Так вони і йшли, поки не почули дивні звуки, що лунали десь згори. Ці звуки були схожі на якесь гучне дихання або голосне сопіння чи хропіння…

ЧАПЛИК

 

На цьому болоті також  жив чудовий птах – біла велика чапля на ім’я Чаплик. Він був дуже гарний, чемний та сором’язливий. Чаплик вже давно працював фотографом у місцевій газеті «Очеретяні новини».

Птах раненько прокидався, коли ще усі жителі очерету міцно спали. Робив чудові фото сходу сонця, природи. Відшукував нові квіточки, щоб порадувати читачів гарними світлинами. Також він фотографував і різні події, які постійно відбувалися в очереті.

Найкращими друзями Чаплика були непосидючі місцеві жабки, які щодня потрапляли у різні забавні пригоди.

Так і цього ранку добрий Чаплик із п’ятьма веселими жабенятами вже був на воді. Він стояв, похиливши свою розумну голівку, і навіть не помічав, що поробляють його полохливі друзі.

А вони вже придумали собі таку забаву: зловити велику рожеву бабку та продати її на святковому ярмарку. Однак, бабка була дуже спритна.  Жабенята намагались її упіймати. Вони по черзі стрибали з голови Чаплика із великими сачками. «Чвак…Чвак…» – падали жабенята у воду.

А спритна бабка постійно ухилялася від сачків.

•  Зараз ми тобі покажемо!!! – кричали жабенята, коли вилазили з води на лілеї.
• Йди до нас, рожева забіяка!

Бабка сідала жабкам на голови і тікала, а вони ловили одна одну у сачки.

Нарешті хтось  знов потрапив до сачка… Всі жабки на радощах побігли перевіряти:

• Ура! Ура!
• Ква-ква!
• Нарешті вона наша!

А там ніякої бабки не було, там сиділо лише наймолодше та найменше жабеня Муся:

• Це я!!! Відпустіть!! Ква-ква!

А тим часом, бабка зовсім не боялася маленьких зелених мисливців. Вона дражнила їх своїми модними червоними панчохами. Жабенята розізлилися на цю рожеву та бажану красуню ще дужче. Вони грозили їй кулаками, показували свої довгі, слизькі язики. Але не було ніякої користі від цього. Нарешті, Муся забралася на дзьоб свого друга Чаплика. Вона підстрибнула дуже високо і вхопилася за бабку. Тут дзиґа змахнула своїми прозорими та великими крилами і  вислизнула із вологих жабеняткових лапок. У Мусі залишилися лише дві червоні панчохи…

• Ква-ква! – тільки і промовила Муся.

А потім вона подумала: «Ось, що можна продати на ярмарку!»

Нарешті все стихло.  Чаплик, який вже звик до такої щоденної метушні, знов почав сумувати…

Хочу вам розповісти, чому сумував Чаплик. У нього була одна чудова мрія, яка ніяк не здійснювалася. А мріяв птах про те, щоб зустріти справжнього друга. Він хотів, щоб друг був на нього дуже схожий. Щоб з ним можна було разом швидко політати, половити рибку, поганяти жабенят. Або, нарешті, сходити у кіно або на концерт, чи у гості…

А тут знов почувся якийсь шум, здійнявся галас, Чаплик знов відпустив свої сумні думки…